В останній тиждень 2013 року в пабліку журнала "Більше" ми оголосили опитування, щоб визначити найпомітніших людей української сцени в 2013 році. Участь в опитуванні була добровільною і анонімною, жодне з питань не було обов'язковим, а варіанти відповіді люди могли пропонувати самі. Такі умови, на нашу думку, були найбільш прозорими і доступними для усіх.
Нашою помилкою було те, що ми вказали у кількох місцях слово "найкращий" у відношенні до людей. Кожен із нас залучений у сцену по мірі своїх бажань і можливостей. У нас не було думки визначити саме "кращих" людей чи вказати, що внесок одних людей більший за внесок інших. Неможливо визначити переможця там, де немає за що боротися.
За тиждень ми отримали 50 відповідей. Не дуже багато, але достатньо (один товариш сказав, що це якраз та кількість людей, яка залучена в життя сцени). Приємно, що майже кожна відповідь супроводжувалась поясненням, люди аргументували свій вибір, а це вже краще, ніж просто вказати 1-2 слова у відповіді.
Для кожної з номінацій ми готуємо окремий пост, де просимо у різних людей прокоментувати ситуацію зі сценою і видом діяльності, який стосується конкретної номінації.
Дякуємо усім, хто прийняв участь в опитуванні і хто приймає участь у житті сцени!
Починаємо із "Відкриття року".
У грудневому номері журнала “Time” за 2011 рік «Людиною року» редакція обрала протестувальника, учасника вуличних протестів по усій планеті (Арабська весна, акції в Греції, Росії, Occupy Wall Street та інші). Найчастіше номінантами підсумкового номера обирають політиків та різних помітних впливових людей, але трапляються і такі знеособлені лауреати (наприклад, планета Земля, комп’ютер чи американські жінки).
«Відкриттям року» в нашому опитуванні люди називали дуже різні речі: найчастіше це були музичні групи, рідше – фестивалі та концерти, одних вразило знайомство із конкретними людьми, а інших – зі сценою взагалі. Фраза «Скільки людей – стільки думок» якнайкраще висвітлює ситуацію з голосуванням в цій номінації – не було жодної відповіді, яка б повторювалась. Але було дві таких, що сподобались нам найбільше – «Початок дискусій та обговорень» і «Кількість людей, що не розуміють, які питання ставить перед собою панк субкультура і незалежна музична сцена».
Ми взяли на себе сміливість назвати відкриттям української сцени у 2013 році саме ці два варіанти, а прокоментувати такий вибір попросили Сергія Рафальського та Ярослава Гроба.
Сережа РафальскийНесколько последних фестивалей и концертов, а также их обсуждения в социальных сетях, стали заспиртованным сморщенным зародышем диалога, который должен происходить в «сцене» постоянно, особенно, когда совершенно противоположный дискурс с каждым годом лишь набирает обороты.Эпоха массового скачивания аудиозаписей из интернета, общения на городских спотах и специализированных форумах, та эпоха, когда на концерты ходило 30 человек – и из них половина чувствовала себя не в своей тарелке – сменилась эпохой фетиша: футболки любимой группы не носит только ленивый, винил и кассеты не покупают только те, кто не покупает ничего, недавний альбом тупой группы из Копенгагена или Сиэтла, штат Вашингтон заслушан до дыр. Людей на концертах не прибавилось (или прибавилось неощутимо), но теперь не в своей тарелке чувствуют себя те, кто не подпевает бессвязным текстам бородатых вокалистов, кто не ждет приезда заграничной группы как манны небесной, кто не обвешан мерчем, не забит наколками-татуировками. Панк – это больше чем шум? К сожалению, нет. И пусть это будет похоже на сопение старого деда в кресле-качалке, но панк стал частью шума. За горами накопленных вещей, информации, энтропии, мы не можем услышать слабого голоса, слабой мелодии. Диалог был уничтожен за ненадобностью за годы эпохи фетиша. И теперь мы бы может, и хотели возродить его, но не умеем. Мы разучились общаться, кристаллизовать мысли, мы разучились искать; мы научились общаться лишь фактами, аксиомами, догмами – и они теперь для нас уложены в несколько сотен символов. Я не хотел бы делать оптимистичных прогнозов, потому что ничего хорошего точно не произойдет. Разучившись думать, слушать и слышать, мы разучимся понимать себя, рефлексировать. После того, как мы потеряем все критические качества, мы превратимся в нечто меньшее, чем субкультуру и в нечто меньшее, чем шум. Это скорее будет похоже на обезьяний визг, смешанный с матерными выкриками больного синдромом Туретта. |
Ярослав ГробДавно хотілося запитати у когось, чи хтось пам’ятає день чи, можливо, місяць або рік, коли маленька українська незалежна сцена відкрила свої двері трохи ширше. Ширше, ніж на початку другої половини двотисячних. Але, на жаль, не можу пригадати людину, у котрої хотілося це запитати. Погляд цієї людини розчинився за спинами відвертих споживачів та інших заблукалих.Насправді жодних дверей ніколи не існувало. Були відносно замкнуті субкультурні кола спілкування. Зі спільними музично-політичними вподобаннями. Одного дня або вечора, рятуючись від буденності або конформізму, коло почало рости. Почало рости через вливання в сцену друзів або друзів друзів, а ще краще зовсім нових людей. Ріст сцени – це позитивний момент, але позитивний він при «якісному» рості, котрого досі ніхто не спостерігає. Вище написане аж ніяк не стосується музичної складової. Є загальні проблеми, котрі старі, як сцена (не тільки українська). Завжди поруч нікуди не зникаючий сексизм і побутова гомофобія. Якщо для когось це не проблема, тоді він сліпець. Думаю, вкотре розписувати цю проблему – марно. Є старе добре гасло “We don’t need patriotism”. Воно повністю співзвучне з моїми поглядами. І не тільки моїми. Чому тоді все частіше поруч з нами опиняються люди, котрі люблять свою країну більше своєї сім’ї. Це далеко не одиничний випадок. Історія вкотре повторюється. Все ті ж граблі. Все ті ж самі помилки. Не вважаю нормальним і те, що серед нас все частіше з’являються відверті християни. Перепрошую, можливо, це стосується лише західноукраїнського контексту. Це факт. Державні політичні проблеми цієї зими, як літня посуха, відкрили невідоме дно нашої річки. Котра все частіше нагадує болото. Все просто. Найбанальніший контрастний розподіл на «за» і «проти». Хто вийшов – той вийшов. Хто не вийшов - той не вийшов. Але пізніше полетіли звинувачення в байдужості і лицемірстві, від людей, котрим завжди не було жодної справи до політичної складової незалежної панк сцени. Не було жодної справи до побиття людей беркутом чи міліцією. Впритул до цієї зими. Коли разом з політичними опонентами, мабуть вперше в житті, можна було кидати бруківкою у псів системи. Але жоден з великих захисників побитих студентів не вийшов на вулицю рік тому, 25 листопада, коли беркут побив вболівальників київського Арсеналу. Таких же їх однолітків. Чому ніхто не вийшов після низки подібних випадків? Досі не зрозуміло, як можна ділити протест з тими, від чиїх рук неодноразово страждають твої друзі і ти сам. Все ті ж помилки. Все ті ж граблі. Насправді це не більше, ніж персональна агонія. Серед одиниць або десятків небайдужих. Це не більше, ніж просто слова для сотень споживачів того, що ми називаємо панк. |
